Скидає вже гора туманні з себе шати,
Намазом ранішнім росистий лан бринить,
Ліси колишуться і ронять з верховіть,
Як з чоток дорогих, рубіни і гранати.
Мов квіти, що дала природа їм літати,
Знялись метелики веселкою в блакить,
I діамантами вся далеч майорить;
Там, далі, сарани потягся рій крилатий.
Де скеля серед хвиль гранітна вигляда,
Нуртує й піниться розгнівана вода,
В ній іскри миготять, як тигрові зіниці.
То бурі-вісниці для берегів земних,
Ген - хвилі лагідні у вічній хитавиці,
Човни і лебеді гойдаються на них.
