четвер, 4 вересня 2014 р.

Життя - це сон. Хорнада ІІІ. Сцени 9-14

(хорнада І - 1-45-8) (хорнада ІІ - 1-45-910-19) (хорнада ІІІ - 1-8, 9-14)


Сцена дев’ята

Входить Сехисмундо, вдягнутий в звірину шкуру; солдати в бойовому марші; Кларін. Б’ють барабани.


Сехисмундо
    Аби мене в дерзаннях
Побачив Рим доби тріумфів ранніх,
    О, як радів би гордий,
Що пощастило взріть йому когорти,
    Коли за кличем звіра,
Чия висока в пориваннях віра,
    На бій ідуть солдати,
З ним ладні й небосхил завоювати!
    Та цей політ ми знизим,
Душе моя; не стане так сюрпризом
    Цей успіх, бо страшуся,
Аби не втратить враз, коли проснуся,
    Усе раніш набуте,
Нам слід уже збагнути:
    Що менше ми жадаєм,
То й менше мучимось, коли втрачаєм.

Звучить кларнет.

Кларін
    Глянь, на коні буланім
(Його намалювати прийшла пора нам
    В моїм оповіданні),
Видніє карта світу в осіянні,
    Адже земля - це тіло,
Вогонь - то серце, що затріпотіло,
    Дихання - вітер, море - біла піна,
І весь цей хаос бачу я, людина,
    (Бо тілом, піною й душі горінням -
Це моря, вітру і землі створіння).
    Той кінь рудої масті,
У яблуках, мов просить він, гривастий,
    Щоб в них острога била,
На ньому жінка мила
    До тебе поспішає.

Сехисмундо
Мені її вже світло засліпляє.

Кларін
    Росаура! Це ж треба!
(Виходить)

Сехисмундо
Вона летить до мене, мов із неба.


Сцена десята

Входить Росаура, зі шпагою при боці і з кинджалом.

Росаура
    О шляхетний Сехисмундо,
Що на звершення пророчі,
Зустрічаючи свій день,
Вийшов з темних тіней ночі,
Що, як сяюча планета,
Обійнявшись із зорею,
Світло ллєш на трави й ружі,
Славний величчю своєю,
Що над горами й морями
У короні заіскрілій
Ллєш проміння, сиплеш світло,
Пестиш скелі, міниш хвилі;
Так, засяявши над світом,
Ти палаєш, польське сонце,
Щоб якусь нещасну жінку
Захистити (ні, не сон це!)
Бо вона тобі до ніг
В горі падає: дві речі
Необхідні для звитяжця
В цій незмовкній колотнечі,
Аби жінку врятувати,
Хоч задосить і одної.
Ти мене вже видів тричі,
Та й не відав тричі, хто я,
Тричі я тобі з’являлась
В різнім вигляді й одежі.
Вперше ти мене побачив
Вояком у темній вежі,
Де з твоїм життям стражденним
Своє горе я звіряла.
Вдруге милувався мною,
Жінкою, коли сіяла
Твоя велич пишна й грізна,
Як фантазія й сновиддя.
Втретє ось тобі з’являюсь
Я, дволике страховіття
У жіночому вбранні
Та вояцькім обладунку.
І, щоб ти зі співчуття
Все зробив для порятунку,
Я повім тобі трагічну
Свою долю, свої вчинки.
Знай, в Московії зродилась
Від шляхетної я жінки,
Моя мати - нещаслива,
Це вже значить, що красива.
Тож її примітив зрадник,
В чому знов немає дива;
Його імені не знаю,
Але втілилась у мене
Його мужність; я шкодую,
Що я хрещена, о нене,
Адже б вірила безумна,
Що він з тих богів, речистий,
Що в своїх метаморфозах
(лебідь, бик і дощ злотистий!)
Полонив коханням Леду,
Як Європу і Данаю.
Тут згадавши віроломність,
Свою повість доповняю;
Хочу я тобі сказати
Знов про те, що моя мати,
Хитро зваблена зізнанням
Із любові шлюб узяти,
Як ніхто, біла красива
І, як всі, була нещасна.
Тож, дружиною не ставши,
Так зневірилась прекрасна,
Що і досі тужить, плаче,
Від сльози мовчить гіркої.
Він же був таким тираном,
Як Еней колись у Трої,
Що лишив їй тільки шпагу.
Хай тут лезо спочиває,
Оголю його, як повість
Доведу свою до краю.
Так той вузол затягнувся,
Що, зв’язавши, не тримає,
Чи одруження чи злочин, -
Тут різниці вже немає.
Я знайшлась на матір схожа
Не її красою, - де там? -
А нещастям і діянням
Я була її портретом.
Далі вже й казать не варто
Те, що я, невинувата,
Її долю вспадкувала
І бідою лиш багата.
Можу я того назвати,
Хто відняв, немов трофеї,
В мене честь мою і славу,
Рештки гідності моєї.
Це Астольфо... Зло і горе!
Як забилося з відчаю
Моє серце, що лихого
Ворога я називаю.
Цей Астольфо, що на спадок
Заздриться й добра не тямить
(Бо ж, коли любов минула,
Забувають і про пам’ять),
До Полонії з’явився,
Щоб пошлюбити Естрелью
Ту, що смолоскип для мене,
Хоч йменується зорею.
Хто повірить в те, що зірка
Двох закоханих з’єднала,
Як тепер оця Естрелья
Розлучає їх, зухвала?
Я від кривди і зневаги
Стала дикою й сумною,
Стала мертвою до того,
Аж не знала, що зі мною,
Бо змішалось, як у пеклі,
Все в моєму Вавілоні;
І, прикинувшись німою
(Бо єсть біди невгомонні,
Про які чуттями легше
Повідáти, ніж вустами),
Виражала мовчки муки,
Поки щирими словами
Віоланте, моя мати,
Ту в’язницю не розбила,
І не вирвались страждання,
Що я в грудях затаїла.
Я не стрималась, бо легко
Повідати тій людині,
Що сама слабка й знаходить
Співучасника в провині,
Наче це її рятує;
І немає в тому дива,
Бо й поганий приклад часом
Чомусь служить. Жаліслива,
Про мої почувши муки,
Мене втішила своїми:
Той суддя, що сам злочинець,
Вибачає й непростиме!
Живучи сама з бідою,
Мати знала, що свобода
Бездіяльна не лікує,
Як і час, адже скорбота
Ще й моя її гнітила;
Тож дала мені пораду
Йти за ним і хитрим словом
Змусить його за відняту
Честь мою сплатити борг.
І, щоб по лихих пригодах
Легше скритись, я наділа
Чоловічий звичний одяг.
Час настав, я оголяю
Шпагу, що при боці в мене.
Мати, вірячи у знаки,
Що на ній, як щось знаменне,
Зі стіни здійнявши зброю:
“Йди в Полонію, - сказала, -
І подбай, аби цю шпагу,
Що до піхов ти уклала,
Благородні взріли; може,
Хтось із них, якщо удасться,
Захистить тебе й підтрима,
Відвернувши зло й нещастя”.
Я в Полонію з’явилась
Вже не стану говорити
Про відоме, що мене
Кінь примчав несамовитий
До печери, де я в подив
Увела тебе, герою.
Обмину й те, що Клотальдо
Заопікувався мною,
Що просив мені пощади,
Що король явив цю милість
І звелів, дізнавшись, хто я,
Щоб в жіночий стрій оділась
І служила я Естрельї,
Де взялась на їхню згубу
Я звести любов Астольфо
І завадити їх шлюбу.
Обмину і те, що знов ти
Здивувась (ми ж дива хочем!)
І два образи вже сплутав,
Як узрів мене в жіночім.
А згадаю, що Клотальдо
За мету важливу ставив,
Щоб з Естрельєю Астольфо
Шлюб узяв і з нею правив.
Радить він, щоб я зреклася
Домагань своїх навіки.
Я, довідавшись, о мужній
Сехисмундо наш великий,
Що тебе відомста кличе,
Що тобі звеліло небо
Цю тісну розбить темницю,
Де ти був, мов для ганьби,
За чуттями справжнім звіром,
За стражданнями скалою,
Що здійняв ти на вітчизну
І супроти батька зброю, -
Йду, спішу тобі на поміч,
Вбравшись у Діани шати
І на них надівши панцир
Завойовниці Паллади,
Чим з’єднала шовк і крицю,
Що мене вкрашають нині.
Гей, проводирю звитяжний,
Ми з тобою вдвох повинні
Їм весілля розладнати,
Бо потрібно це для мене,
Аби той не одружився,
Хто мій подруг наречений,
А для тебе, - щоб, злучивши
Дві держави в силу строгу,
Не звели вони нінащо
Нашу спільну перемогу.
Я прошу тебе як жінка
Честь мені вернуть законну
І як муж іду боротись,
Щоб ти взяв свою корону.
Я схиляюсь тут як жінка
У сльозах перед тобою
І як муж тобі служити
Йду, надійну взявши зброю.
Та, коли мене як жінку
Нині скривдиш, гордовитий,
То як муж уб’ю тебе,
Адже буду боронити
Честь свою і буду я
У твоїй звитязі й вчинках -
Жінка у моїх образах,
Муж у наших поєдинках.

Сехисмундо (убік)
Якщо правда те, що сплю я,
Стримай спогади, о небо!
Чи можливо, щоб подій
Стільки сон вбирав у себе?
Я питаю: хто зумів би
Чи з них вийти без вагання,
Чи про жодну з них не думать?
Хто ще знав такі страждання?
Ну, якщо мені ця велич
Тільки снилась, то як може
Жінка ця розповідати
Сни знайомі, о мій Боже?
Втім, якщо була це правда
(Я дивуюсь тут немало),
То чому в жаскім сум’ятті
Знов моє життя назвало
Все це сном? Така подібна
До сновиддя тая слава,
Що ніяк не розібрати,
Де велична й лукава,
Де оманлива й де справжня?
Незначна між них різниця,
Звідси й сумнів: те, що бачиш,
Що втішає і яскриться, -
То неправда чи то правда?
Копія, як все тутешнє,
Схожа так з оригіналом,
Що не знати, де справдешнє?
Хай це так, і я побачу,
Як розвіються в тумані,
Наче тіні, влада й велич,
І розкоші незрівнянні, -
Скористаймо з цеї хвилі,
Що нас квапить сум’ятлива,
Аби звідать насолоду,
Що лише у снах можлива.
Тут Росаура-красуня, -
Серце з захвату холоне;
Не пропустимо нагоди;
Пристрасть ломить всі закони
Тої гідності й довіри,
Що я бачу цеї днини.
Таж це сон; нехай мені
Сниться щастя швидкоплинне,
Бо пізніш насниться горе.
Але я, душа лукава,
Запевняю сам себе!
Чи це сон чи марна слава?
Хто задля земної слави
Славу жертвує небесну?
Чи не сон добро минуле?
Хто, зробивши справу чесну,
Що йому принесла щастя,
Не сказав би сам собі вже:
Мабуть, все було сновиддям,
Що я бачив? Тож, прозрівши,
Знаю я, що насолода -
Це те полум’я яскраве,
Що на попіл обертає
Вільний вітер кучерявий,
Отже, думаймо про вічність,
Це та слава неокрая,
Де не спить велике щастя
І величчя не дрімає.
Честь Росаура шукає;
Тільки принц вернути може
Честь її, а не відняти.
Тож раніш верну, о Боже,
Честь їй, ніж собі корону.
Ми ще гаємо потроху
Цю нагоду, що привабна
І зручна.
(До одного з солдатів)
               Сурміть тривогу!
Маю дати бій сьогодні,
Поки ніч в оцих привіллях
Втопить золоте проміння
У зелено-темних хвилях.

Росаура
Мій сеньйоре, ти вже йдеш,
Не підтримавши і словом
Мене в горі та нещасті
На шляху моїм смутковім?
Чи можливо це, сеньйоре?
Ти мені не глянеш в очі
І не чуєш тут мене?

Сехисмундо
Честь, Росауро, так хоче:
Щоб з тобою буть зичливим,
Я жорстоким бути маю.
Відповість тобі на голос -
Честь моя відповідає,
Я не говорю - говорять
Мої справи із тобою,
Бо в такій великій скруті
Не милується красою
Той, хто честь твою - не вроду
Має тут побачить горду.

Виходить, і за ним виходять солдати.

Росаура
    Ну й загадки, білий світе!
Після всяких лих та бід
Як двозначний цей одвіт
Мені треба розуміти?


Сцена одинадцята

Входить Кларін.

Кларін
    Чи тебе, сеньйоро, бачу?

Росаура
Ах, Кларіне! Де ти був?

Кларін
Та до вежі був загув,
Смерть обманював чортячу,
        Грав із нею чіт - не чіт;
Не звяла мене несита,
Як не билась - карта бита,
І зробив я хід як слід,
Не програвся і живу я.

Росаура
А чому?

Кларін
            Тому, що знаю,
Хто ти, й таїну ховаю,
Що Клотальдо... Шум я чую.
    Що таке?

Гримлять барабани.

Росаура
                   Що може буть?

Кларін
То виходить на цю пору
Із палацевого двору
Ескадрон у дальню путь
    Звоювати Сехисмундо.

Росаура
Чом же я, мов боягуз,
Поруч з ним уже не б’юсь,
Не зняла на світ весь бунту,
    Коли лютість і підлота
Беззаконня грають роль?
(Виходить)


Сцена дванадцята


Голоси одних
Хай живе новий король!

Голоси інших
Наша хай живе свобода!

Кларін
    Хай свобода з королем
Тут живуть і квітнуть разом!
Ну, а я собі тим часом
Заховаюся тихцем,
    Подивлюся, ставши збоку,
На цю бучу, що шаблонна,
І зіграю роль Нерона,
Геть відкинувши морóку.
    Тим лише я засмучуся,
Що торкається мене.
Тут, як хтось не прожене,
Всеньке свято подивлюся.
    Поміж скель, де повно ям,
Серед цеї круговерті
Заховаюся від смерті
І дві дулі смерті дам.

Ховається; б’ють барабани, і чути брязкіт зброї.


Сцена тринадцята

Входять втікаючи Басиліо, Клотальдо і Астольфо

Басиліо
    Захитався в мене трон!
Йде на батька син, ой світе!

Клотальдо
Твоє військо вже розбите,
Де ж порядок і закон?

Астольфо
    Стали зрадники з лякливих
Переможцями.

Басиліо
                          У війнах
В переможцях бачать вірних,
А в подоланих - зрадливих.
    Геть біжім, Клотальдо! Син
Йде сюди, він невблаганним
І жорстоким став тираном.

За сценою лунають постріли, і Кларін, поранений, падає з того місця, де знаходився.

Кларін
Боже мій, спаси!

Астольфо
                          Хто ж він,
    Цей солдат, що, бідолашний,
Кров’ю вмившись, нам під ноги
Впав, звестись не має змоги?

Кларін
Чоловік я сіромашний,
    Що хотів спастись від смерті
І від неї утікав
Та її ж і пострічав,
Бо від неї на цій тверді
    Не сховатися ніде;
Значить, звідси випливає:
Хто від смерті утікає,
Той скоріш її знайде.
    Гей, верніться, гей сюди
На криваве поле бою,
Бо серед вогню та зброї
Більше певності завжди,
    Ніж ховатися у горах,
Адже це надійна путь
Долю силою здобуть
В ратних випробах суворих.
    Хоч рятуєтесь від смерті,
Геть від неї біжите,
Гляньте, зараз умрете,
Якщо Бог велить умерти.
Падає за сцену.

Басиліо
    Гляньте, зараз умрете,
Якщо Бог велить умерти!
    Із яким знанням, о Боже,
Викрив мудро і безжально
Наше неуцтво й заблуди
Цей мертвець, який повчально
Нам сказав устами рани
З глумом, що йому кривавий
Розв’язав язик, ту правду,
Що даремні людські справи
І стремління марні проти
Сили вищої й причини!
Я, аби від бунту й смерті
Увільнити батьківщину,
Сам її довів до того,
Чим боявся їй зашкодить.

Клотальдо
Хоч, сеньйоре, доля знає
Всі шляхи й того знаходить,
Кого в заростях шукає
Поміж скель, не слід завчасу
Християнину казати,
Що нема від неї спасу.
Єсть, бо долю мудрий муж
Переможе, й все удасться;
І, якщо ти безборонний
Проти муки і нещастя,
Пошукай, де врятуватись.

Астольфо
Це тобі, сеньйоре, каже
Наш Клотальдо, зрілий муж,
Про твоє спасіння й наше,
Як і я, юнак хоробрий:
На горі в густозелених
Хащах кінь стоїть гарячий,
Швидший од вітрів шалених;
Утікай на ньому; я ж
Вдарити не дам у спину.

Басиліо
Якщо хоче Бог, щоб я
Вмер, чи смерть у цю хвилину
Жде мене, то віч-на-віч
Саме тут її зустріну.


Сцена чотирнадцята

Входять Сехисмундо, Естрелья, Росаура, солдати, почет

Солдат
На горі в дрімучій хащі
Десь ховається в цю пору
Наш король.

Сехисмундо
                          Знайдіть негайно!
Кожну схованку, всю гору,
Весь той ліс якнайпильніше
Обшукайте величезний.

Клотальдо
Утікай, сеньйоре.

Басиліо
                          Чом же?

Астольфо
Що ти ждеш?

Басиліо
                          Астольфо, щезни.

Клотальдо
Що ти хочеш?

Басиліо
                          Я, Клотальдо,
Хочу те зробить, що маю.
(До Сехисмундо, стаючи на коліна)
Принце, ти шукав мене?
Я до ніг тобі впадаю:
Білим килимом хай буде
Сивина моя для тебе;
Стань на неї і корону
Для ще більшої ганеби
Розтрощи мені; глумися
З величі моєї й сану,
Мсти, як бранцеві своєму;
І за зрадницьку оману
Доля здійснить правий присуд,
Небо сповнить своє слово.

Сехисмундо
Двір Полонії преславний,
Той, що править так чудово,
Свідком будь, уважно слухай,
Що твій принц тут скаже далі.
Те, що визначило небо
І на голубій скрижалі
Бог перстом своїм накреслив
В тайних знаках незгладимих
На стількох листах блакитних
Літерами золотими, -
Зроду-віку не обманить;
А обманить той, хто хоче
Осягнути задля злого
Те провíщення пророче.
Батько мій, аби жорстокість
Відхилить мою невинну,
Обернув мене на звіра,
На страхíтливу людину.
Та якби велінням долі
(За своїм єством звитяжний,
За походженням шляхетний
І за вдачею відважний)
Я зродився тихомирним
І покірливим, то й цьóго
Вистачило б виховання,
Цього трибу життєвóго,
Щоб жорстокі взяв я звички.
“Добрий” спосіб їх змінити!
Тож якби комусь сказали:
“Звір отой несамовитий
Вб’є тебе”, - чи добрий засіб
Віднайшов би розумаха,
Звіра сплячого збудивши?
Чи сказали б ще: “Ця шпага,
Що на поясі твоєму,
Вб’є тебе”, - було б даремно,
Щоб загин свій відвернути,
Оголить її і ревно
До грудей собі приставить.
Чи сказали б: “Ця затока
Тобі стане за гробницю,
Світлосяйна і глибока”,
Зле було б віддатись морю
В час, коли здіймає в реві
Гори-хвилі сніжно-білі,
Буйні гриви кришталеві.
Все це трапилось із батьком,
Як із тим, хто звіра будить,
Щоб загрозу відвернути;
Як і з тим, хто лячно крутить
Голу шпагу; як із тим же,
Хто зманивсь буремним виром.
А якби (прошу уваги!)
Був мій гнів заснулим звіром,
Ярість - шпагою у піхвах,
Злоба - стихлою грозою,
Чи тоді б здолав я долю
Злою кривдою і мстою,
Вкрай її роздратувавши?
Отже, хто змогти бажає
Свою долю, той розумним
І терплячим бути має.
Поки зло лише надходить,
Не вчинило ще страшного,
Той, хто лихо передбачив,
Діє мудро і від нього
Може вберегтись, одначе,
Як уже почнеться люте,
То нема такої сили,
Щоб нещастя відвернути.
Хай усім за приклад буде
Виняткова ця подія,
Це захоплення, цей жах,
Ці дива; й скажу тоді я,
Що мені незвично бачить
Після кривди (це не скарга!)
Біля ніг у мене батька
І смиренного монарха.
То було веління неба:
Він хотів його здолати,
Та не зміг. Чи можу я,
Не такий, як він, багатий
На знання, роки і досвід,
Це зробити?
(До короля)
                          Встань, сеньйоре,
Руку дай мені; це ж небо
Показало, що, на горе,
Схибив ти, коли його
Захотів здолать. Схиляю
Голову, ждучи на вирок,
І до ніг тобі впадаю.

Басиліо
Сину, цей шляхетний вчинок
Повертає мені вдруге
Цього дня тебе, - ти принц!
Ждуть на тебе за заслуги
Лавр і пальма; добрим чином
Ти здобув тут перемогу.

Всі
Хай живе наш Сехисмундо!

Сехисмундо
Відчуваючи тривогу,
Перемог я жду великих
І найбільшу, наче муку, -
Це змогти себе. Астольфо
Хай Росаурі дасть руку, -
Це той борг за честь, що мушу
Їй вернути, як годиться.

Астольфо
Так, це правда, перед нею
Я в боргу; вона боїться,
Бо не знає, хто вона;
Я б укрив себе ганьбою,
Якби цю пошлюбив жінку...

Клотальдо
Стій, тебе я заспокою;
Знай, Росаура шляхетна,
Як і ти, Астольфо, й всюди
Захищу цю правду збройно;
Це моя дочка - і буде!

Астольфо
Що ти кажеш?

Клотальдо
                          Те, що, поки
Не побачу її в шлюбі,
Я хотів про це мовчати.
Повість довга, мої любі, -
Знайте: це дочка моя.

Астольфо
Якщо так, то свого слова
Не порушу.

Сехисмундо
                          Щоб Естрелья
Не тужила гонорова,
Що вона втрачає принца
Чином славного й оружжям,
Я рукою тут своєю
Обвінчаю її з мужем,
Що заслугами і саном
Рівний з ним, та вищим стане.
Руку дай мені!

Естрелья
                          Я щастя
Віднайшла таке неждане.

Сехисмундо
А Клотальдо, що моєму
Батькові служив задосить,
Я дарю обійми й милість
Ту, яку він сам попросить.

Солдат
Якщо так того, хто зовсім
Не служив тобі, шануєш,
То мені, хто королівство
Збурив і тебе, ти чуєш,
З вежі вирвав , - що даси?

Сехисмундо
Вежу; з тим, щоб відтепер ти
З неї вже повік не вийшов,
Був під вартою до смерті;
Зрадник більше не потрібний
В час, коли минула зрада.

Басиліо
Розум твій усіх дивує.

Астольфо
В нього вже й не та повада!

Росаура
Мудрий він і справедливий!

Сехисмундо
Що дивує вас? Чи дивно,
Коли сон був мій учитель,
І боюсь, як не противно,
Що прокинутися можу
Знов у замкнутій темниці?
А коли цього не буде,
То воно мені насниться;
Отже, я переконався
В тому, що все щастя людське,
Зрештою, як сон, минає,
І я хочу скористаться
Щастям тим, що час дарує;
Я прошу вас, винуватий,
Помилки простити наші,
Бо шляхетно їх прощати.