Входять Басиліо, Естрелья і почет.
Басиліо
Переді мною шпаги?
Естрелья (убік)
Астольфо, ах, біда, і всі бідняги!
Басиліо
Що сталось тут, промовте?
Астольфо
Нічого вже, сеньйоре, бо прийшов ти.
(Ховають шпаги)
Сехисмундо
Та ні, сеньйоре, до твоєї з’яви
Старого вбить хотів я для забави.
Басиліо
І ти не мав пошани
До сивини?
Клотальдо
Байдуже, хай погляне
Сеньйор, - вона ж моя.
Сехисмундо
Не ждіть, скажу я,
Щоб поважав я сивину чужую.
(До короля)
Ще й ця, на те вже схоже,
До ніг моїх так само впасти може.
Бо я ще не помстився
За те, що з мене страшно ти глумився.
(Виходить)
Басиліо
Побачиш ти ясніше,
Прокинувшися там, де спав раніше, -
Все, що стряслось з тобою,
Було, як і цей світ, лише маною.
Король, Клотальдо і почет виходять.
Сцена одинадцята
Астольфо
Як же рідко хибить доля
У провіщенні лихому,
Бо вона мінлива в добрім
І така постійна в злому!
О, який би з неї зірний
Був астролог, що, звіщавши
Нам нещастя, не брехав би,
Бо вони б збувались завше!
Це по нас із Сехисмундо
Можна вже, Естрельє мила,
Тут судить, бо з нами доля
Зле по-різному вчинила.
В ньому вбачила жорстокість,
Смерть, пихатість із бідою
І була в усьому права,
Бо все йде само собою;
А мені, який, сеньйоро,
Бачить це сяйне проміння,
Від якого блякне сонце,
Небеса здаються тінню,
Провістила доля щастя,
Перемоги і удачу,
Разом з ними зло й добро;
Бо вона, як нині бачу,
Знов засвідчує прихильність
І зневагу виявляє.
Естрелья
Що зізнання ці правдиві,
Я вже сумніву не маю;
Та вони належать дамі,
Чий портрет, Астольфо милий,
Був тоді у вас на грудях,
Коли ви мене зустріли;
Лиш вона ці компліменти
Заслуговує по праву.
Хай вона за них і платить,
Бо в любові, скажем правду,
Жодної не грають ролі
Клятви в почутті великім,
Ні галантність тих, хто служить
Іншим дамам і владикам.
Сцена дванадцята
Росаура за завісою.
Росаура (убік)
Слава Богу! Вже минають
Мої злигодні й м’якшиться
Їх жорстокість. Хто це бачив,
Той нічого не боїться!
Астольфо
Цей портрет зніму з грудей,
Хай їх вічно прикрашає
Відбиття твоєї вроди.
Де зоря Естрелья сяє,
Тіней там нема, де сонце -
Там нема зірок. Я зразу
Принесу портрет.
(убік)
Пробач,
Цю, Росауро, образу,
Адже так в розлуці вірність
Бережуть жінки й мужчини.
(Виходить)
Росаура наближається
Росаура (убік)
Боячись, що він помітить,
Мало я почула нині.
Естрелья
Ти, Астреє?
Росаура
Я, сеньйоро.
Естрелья
Знай, на тебе вся надія;
Добре, що зі мною ти,
І довірю лиш тобі я
Тайну.
Росаура
Ти шануєш ту,
Що тобі покірна й долі.
Естрелья
Мало ще тебе, Астреє,
Знаю, та моєї волі
Ти ключі уже тримаєш;
І тому, чого ж лукавить,
Звірить зважуюсь тобі
Те, що я від себе навіть
Скрила.
Росаура
Я раба твоя.
Естрелья
Треба коротко сказати:
Мій кузен Астольфо (досить,
Щоб кузена тут назвати,
Бо є речі, про які
Тільки подумки говорять),
Має взяти шлюб зі мною,
Якщо доля благоволить
В цьому нам, аби у щасті
Всіх нещасть позбутись лютих.
Я смутилась в перший день,
В нього вбачивши на грудях
Образок якоїсь дами;
Я йому сказала ґречно
Принести портрет; пішов,
З ним вернеться доконечно;
Та мені незручно вельми
Його взяти після всього.
Тут лишись і, як він прийде,
Забери портрет у нього.
Я тобі сказала все;
Ти красива й зухвала:
Що таке любов - ти знаєш.
(Виходить)
Сцена тринадцята
Росаура
Краще б я цього не знала!
Зглянься, небо! Хто зумів би
Бути смілим та обачним
І собі знайшов би раду
В цім становищі двозначнім?
А чи є ще хтось на світі,
Кого б небо неласкаве
Звідусіль нещастям било
І карало до неслави?
Що в такій робити скруті,
Де нема, здається, й ради,
Щоб знайти собі полегкість
І якусь утіху мати?
З першого нещастя й разу
Не було, щоб за гіркотним
Не тяглось нещастя інше;
Йдуть вони одне за одним,
Передаючи свій спадок.
І, як фенікс16, в круговерті
Одне з одного виходять,
Беручи життя від смерті,
І їх попіл у гробниці
Завше тліє й теплий завше.
Це великі боягузи, -
Спостеріг мудрець, сказавши,
Що біда сама не ходить;
Я кажу: хоробрі, доле,
Бо всякчас вперед ступають,
Не звертаючи ніколи.
Той, хто їх з собою носить,
Хай будь-що вчинити рішить,
Але може не боятись,
Що вони його полишать.
Я це знаю: стільки в мене
Їх було, що й не злічити,
Не живу без них ніколи,
Через них, о білий світе,
Злісним фатумом підтята,
Падаю в обійми смерті.
Що в цім випадку робити?
Де знайти слова відверті?
Я скажу, хто я, Клотальдо,
Що за мене встав, о Боже,
І мою боронить честь, -
Він образитися може,
Бо велів мені мовчати,
Ждати слушної години.
Чи Астольфо не скажу,
Хто я, й він мене зустріне, -
Як від нього я втаюся?
Бо якщо збрехать зуміє
Погляд, голос а чи мова, -
Їм обман душа відкриє.
Що зроблю? Чому ж я буду
Знов гадать, якщо відомо,
Скільки б я не побивалась,
Все обдумавши свідомо,
Коли прийде небезпека,
Все вчиню, що горе схоче.
Править муками своїми
З нас ніхто не має мочі.
А якщо я рішенця
Не знаходжу і не знаю,
Що робить мені, хай біль
Вже свого доходить краю,
Хай закінчується мука
І зникає, і не треба
Сумніватись, а поки що
Поможи мені, о небо!
Сцена чотирнадцята
Входить Астольфо, несучи портрет.
Астольфо
Я приніс портрет, сеньйоро,
Ах, мій Боже!
Росаура
Що дивує
Вашу світлість?
Астольфо
Те, що бачу
Тут Росауру і чую.
Росаура
Я Росаура? Мене ви
Прийняли за іншу даму;
Я - Астрея, не хвилюйтесь,
Не вдавайтеся в оману,
Знайте, я не заслужила
На подібну честь велику.
Астольфо
Ні, Росауро, душа
Не обманює ізвіку
І хоча Астрею бачить, -
В ній Росауру кохає.
Росаура
Зрозуміти вас не змію,
Що сказати вам, не знаю;
Я лише одне скажу,
Що мені Естрелья (може,
Це Венера) повеліла,
Щоб я тут, де гарно й гоже,
Ждала вас і вам сказала,
Щоб мені портрет вручили,
Щоб я їй передала,
І для вас це зрозуміле.
То Естрелья хоче так,
Мушу слухатись, хоч гірко,
Хоч було б мені й на шкоду,
Адже це веління зірки.
Астольфо
Хоч стараєшся над силу,
Та, Росауро, не в змозі
Ти всього втаїть. Очам
Накажи, щоб в суголоссі
Зі словами сполучались,
Бо звучить, як винуватий,
Інструмент, що розладнався,
І не може поєднати
Своїх виразів фальшивих
Із справдешніми чуттями.
Росаура
Вам кажу лише, що жду я
На портрет.
Астольфо
Ізнов те ж саме!
Раз мене манити хочеш,
То й від мене жди обману.
Я кажу, й інфанті скажеш,
Що до неї маю шану,
Що було б із мого боку
Негалантно, як я знаю,
Їй портрет послать, тому
Із поваги посилаю
І дарю оригінал;
Віднесеш його до неї,
Бо його з собою носиш,
Як сама себе, Астреє.
Росаура
Коли хтось узявсь за діло,
Гордий, мужній і бувалий,
Зробить інше, хай і краще,
Хоч йому те нав’язали,
То принижений і бідний
Вернеться з великим жалем.
Я прийшла по цей портрет
І вернусь з оригіналом,
Хай і кращим, та вернусь
Жалюгідна; дайте, прошу,
Ваша світлосте, портрет, -
Тільки з ним вернутись зможу.
Астольфо
А коли не дам, то як
Принесеш?
Росаура
Ось так, марудо.
Відпусти, кажу.
Намагається відняти у нього портрет.
Астольфо
Не вирвеш!
Росаура
Слава Богу, він не буде
В жінки в іншої в руках!
Астольфо
Ти страшна.
Росаура
А ти - зрадливий.
Астольфо
Все, Росауро моя.
Росаура
Я твоя? Ти брешеш, хтивий.
Обоє тримаються за портрет.
Сцена п’ятнадцята
Входить Естрелья.
Естрелья
О Астольфо і Астреє,
Що це тут?
Астольфо (убік)
Естрелья!
Росаура (убік до Астольфо)
Дай-но,
Заберу я свій портрет,
Клятий зраднику.
(До Естрельї)
Звичайно,
Все, що сталось тут, сеньйоро,
Я скажу.
Астольфо (убік до Росаури)
Що ти захтіла?
Росаура
Ти звеліла, щоб я ждала
Тут Астольфо й попросила
Твоїм іменем портрет.
Я сама була, й оскільки
Спогади й думки збігали
Швидко й легко, наче хвильки,
Я твої слова згадала
Про портрети й те, що маю
Свій портрет у рукаві.
Вийняла і розглядаю, -
Розважається ж людина
В самотині дрібничками;
Він із рук у мене випав;
Тут з портретом тої дами
Як на зло, з’явивсь Астольфо
І підняв мій, та затятий,
Не дає того, що в нього,
Хоче й іншого забрати.
Повернути мій портрет
Я благала, він одначе
Не зважав на умовляння;
Запальна і нетерпляча,
Я віднять портрет хотіла.
Той, який держить вельможа,
Мій - і все! Сама побачиш,
Чи я там на себе схожа.
Естрелья
Поверніть портрет, Астольфо!
Забирає у нього з рук портрет.
Астольфо
Ні, сеньйоро...
Естрелья
Точно й рівно,
Справді, тут відбито риси.
Росаура
Чи це мій?
Естрелья
Так, безсумнівно.
Росаура
А тепер хай другий дасть.
Естрелья
Свій портрет візьми і йди вже.
Росаура (убік)
Хай буде уже, що буде,
Я скажу, своє зробивши.
(Виходить)
Сцена шістнадцята
Естрелья
Ну, віддайте цей портрет,
Знов прошу, хоча гадаю,
Що не знатимуся з вами
Більш ніколи; не бажаю,
Щоб він був у вас, нехай би
Тому, що його просила
Так безглуздо.
Астольфо (убік)
Як я вирвусь
Із біди, коли несила?
(До Естрельї)
Хоч ладен тобі, Естрельє,
Підкорятись, слугувати,
Але цей портрет віддать
Я не можу, бо...
Естрелья
Пихатий,
Злий і підлий ти коханець.
Не давай, бо вже не треба;
Я не хочу, щоб віддавши,
Ти нагадував, що в тебе
Я колись його просила.
(Виходить)
Астольфо
Чуєш, стій, спинись, куди ти?
А Росаура? О Боже!
Звідки, чом і як, мій світе,
До Полонії прийшла ти,
Щоб мене й себе згубити?
(Виходить)
В’язниця принца у вежі.
Сцена сімнадцята
Сехисмундо, як на початку, в звіриній шкурі, в ланцюгах, лежить на землі; Клотальдо, двоє слуг і Кларін.
Клотальдо
Тут клади, нехай лежить,
І пиха його скінчиться
Там, де й почалась.
Слуга
Годиться!
Закую його я вмить.
Кларін
Ти проснешся, щоб уздріть,
Сехисмундо, - ми ж відверті! -
Змінність долі в круговерті,
Те, що слава - це сміття,
Темне видиво життя
І ясна примара смерті.
Клотальдо
А для тих, хто мізкувати
Вміє так, тут є кімнати,
Де можливо сам на сам
Віддаватися думкам.
(До слуг)
Гей, цього негайно взяти!
У цій келії замкніть.
Вказує на сусідню кімнату.
Кларін
Чом же?
Клотальдо
Тим-то, що сидіть
Слід Кларінові в темниці,
Де ніякі таємниці
Він не зможе роздзвонить.
Кларін
Та за що така покара?
Чи на батька, як почвара,
Зняв я руку? Хто це чув?
Чи з балкона я зіпхнув
Малодушного Ікара?
Сплю чи сню? Мені не мед.
Знов ув’язнять?
Клотальдо
Ти - Кларнет.
Кларін
Обіцяюся мовчати,
Бо віднині я - дірчатий
І розладнаний корнет.
Кларіна виводять, і Клотальдо залишається сам.
Сцена вісімнадцята
Входить Басиліо, ретельно закутаний у плащ.
Басиліо
Мій Клотальдо.
Клотальдо
Чом сюди,
Ваша світлосте, прийшли ви?
Басиліо
Хочу знати я, журливий,
Що тут (ох, боюсь біди!)
З Сехисмундо. Тож прийти
Із цікавості рішився.
Клотальдо
Гляньте, знов же опинився
Він у стані жалюгіднім.
Басиліо
Ой мій принце, чужерідним
В день недобрий ти зродився!
Розбуди його, вже час,
Він зморився в лютій злобі,
Бо знесилів, спивши опій.
Клотальдо
Щось тривожно раз-у-раз
Він говорить.
Басиліо
Мо’, й про нас?
Нам послухати не гріх.
Сехисмундо (крізь сон)
Добрий принц той, що усіх
Сам карає злих тиранів:
Вб’ю Клотальдо, щоб не ганив,
Батька я звалю до ніг.
Клотальдо
Він мене страхає горем.
Басиліо
А мені грозить бідою.
Клотальдо
Хоче покінчить зі мною.
Басиліо
А мені зробити сором.
Сехисмундо (крізь сон)
Хай на сцені у просторім
Цім театрі світовім
Вже в оформленні новім
Розіграється картина, -
Помста Сехисмундо-сина
Із тріумфом бойовим.
(Прокидається)
Де ж це я? Хто б міг сказать?
Басиліо
Треба, щоб не взнав мене він.
(До Клотальдо)
Зробиш все, як слід, я певен.
Буду звідти підслухать.
(Стає осторонь)
Сехисмундо
Чи це я? В тюрмі, як тать,
Я окутий кайданáми.
Як це сталось? Я без тями.
Чи гробниця ти моя,
Вежо? Так! Мій Боже, я
Снив і жив такими снами!
Клотальдо (убік)
Я щасливу мить впіймав,
Щоб цю гру скінчить назавше.
(До Сехисмундо)
Чи збудитись не пора вже?
Сехисмундо
Так, збудитись час настав.
Клотальдо
Чи всю днину ти проспав?
Мабуть, сон солодкий снився?
Відтоді, як я дивився
Вслід летючому орлу,
Що спізнився й краяв млу,
Ти ні разу й не збудився?
Сехисмундо
Ні, я сплю, як досі спав;
Я, Клотальдо, відчуваю.
Що в цей час, іще дрімаю
І в оману більш не впав;
Те, що марилось уяв,
Бачив тут я достовірним,
Та вже бачу несумірним;
І я знову все терплю,
Бо, прокинувшись, я сплю,
Живучи вві сні позірнім.
Клотальдо
Розкажи той сон мені.
Сехисмундо
Ніби снив я, сню ще й досі;
Я, Клотальдо, не в спромозі
Розказати все, о, ні!
Я узрів себе вві сні
(Це жорстокість небувала!)
Там, на ложі, де вражала
Гра всіх барв і кольорів,
Де в квітках альков горів,
Що сама весна зіткала.
Там ретельні служники
Уклякали, називали
Мене принцом і вдягали
У шарлати і шовки.
Ти з’явився і таки
Вгамував мою гризоту,
Ствердивши, що я відроду
Принц Полонії, й мене
Щастя сповнило ясне.
Клотальдо
І дістав я нагороду.
Сехисмундо
Та не щедру. Впав я в гнів
І, в злобі несамовитий,
Двічі мав тебе убити.
Клотальдо
Чим таке я заслужив?
Сехисмундо
Я сеньйором був і мстив
Люто всім у нашім краї;
Жінку я кохав, кохаю...
Це не снилось, це було,
Адже інше все пройшло,
А не це. Чому? Не знаю.
(Король виходить)
Клотальдо (убік)
У журбі король пішов,
Цими вражений словами.
(До Сехисмундо)
Це тому, що про орла ми
Говорили, снилась знов
Тобі влада і любов;
Та і в снах за всі старання,
Що в твоє я вклав навчання,
Маєш дякувать мені,
Сехисмундо, бо й вві сні
Слід робить добродіяння18.
(Виходить)
Сцена дев’ятнадцята
Сехисмундо сам.
Сехисмундо
Все ж бо правда! Загнуздаєм19
Честолюбство і злобу,
Це шаленство й лють сліпу,
Якщо снити знов бажаєм;
Адже ми перебуваєм
В світі, повнім таїни,
Бо життя - це сон чудний;
Знаю з досвіду, що всюди
Тут живуть сновиддям люди,
Поки збудяться вони.
Снить король, що він правує
В королівстві тут і там,
Все вирішуючи сам;
І хвала, яку він чує,
Наче вітер, лине всує;
І на попіл голосну
Смерть оберне (чи збагну?):
Хто б хотів королювати,
Коли взнав, що має встати
Збуджений від смерті-сну?
Снить багач, що він, багатий,
Лупить гроші так і сяк;
Бідний снить, що він, бідняк,
Мусить пріти й заробляти;
Снить же той, хто взявся драти,
Снить, хто гнеться й хто згина,
Снить господар, снить жона
І, як видно, всі на світі
Снять, спокусами повиті,
Хоч цього ніхто й не зна.
Сню, що тут в’язниця тьмяна,
Я в залізних ланцюгах,
А раніш себе у снах
Бачив я щасливим зрана.
Що таке життя? Омана!
Що таке життя? Це скон,
Це ілюзій всіх полон,
Чорна тінь і страховіття;
Все життя - це лиш сновиддя,
А сновиддя - тільки сон.
