Михайло Лермонтов. Творчість

Проза

1832 - Вадим (рос. Вадим, незавершений роман; опубліковано в 1873 р.)
1836 - Княгиня Ліговська (рос. Княгиня Лиговская, незавершений роман вперше опублікований в 1882 р.)
1837 - Ашик-Керіб (рос. Ашик-Кериб, турецька казка, вперше опубліковано в 1846 р.)
1840 - Герой нашого часу (рос. Герой нашего времени; 1842, друге видання; 1843, третє видання)

Драматургія

1830 - Іспанці (рос. Испанцы, трагедія, опубліковано в 1880 р.)
1830 - Menschen und Leidenschaften (опубліковано в 1880 р.)
1831 - Дивна людина (рос. Странный человек, опубліковано в 1860 р.)
1835 - Маскарад (опубліковано в 1842 р.)
1836 - Два брата (опубліковано в 1880 р.)
1836 - Арбенін (рос. Арбенин, альтернативна версія п'єси "Маскарад", опубліковано в 1875 р.)

Поеми

1828 - Черкеси (рос. Черкесы, опубліковано в 1860 р.)
1828 - Корсар (опубліковано в 1859 р.)
1828 - Злочинець (рос. Преступник, опубліковано в 1859 р.)
1829 - Олег (опубліковано в 1859)
1830 - Джюліо (рос. Джюлио, опубліковано в 1860)
1830 - Калли (рос. Каллы, опубліковано в 1860)
1831–1832 - Останній син вільності (рос. Последний сын вольности, опубліковано в 1910)
1831 - Азраїл (рос. Азраил, опубліковано в 1876)
1831 - Сповідь (рос. Исповедь, опубліковано в 1889)
1831 - Ангел смерті (рос. Ангел смерти; опубліковано в 1857 р. – в Німеччині; у 1860 р. – в Росії)
1832 - Моряк (опубліковано в 1913)
1832 - Ізмаїл-Бей (рос. Измаил-Бей, опубліковано в 1842)
1832 - Литвинка (опубліковано в 1860)
1834 - Аул Бастунджи (опубліковано в 1860)
1832–1834 - Юнкерські поеми ("Уланша", "Госпіталь", "Святкування в Петергофі", вперше опубліковано в 1936)
1835 - Хаджи Арбек (публікація в періодичному виданні "Библиотека для Чтения")
1836 - Монго (опубліковано в 1861)
1836 - Боярин Орша (опубліковано в 1842)
1835–1836 - Сашка (незавершена поема, опубліковано в 1882)
1837 - Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опрічника та удалого купця Калашнікова (рос. Песня про царя Ивана Васильевича, молодого опричника и удалого купца Калашникова)
1837 - Бородіно (рос. Бородино)
1838 - Тамбовська скарбниця (рос. Тамбовская казначейша)
приблизно 1838 - Утікач (рос. Беглец, опубліковано в 1846)
1838 - Демон (опубліковано в 1856 в Берліні)
1839 - Мцирі (рос. Мцыри, опубліковано в 1840)
1840 - Валерик
1839 - Казка для дітей (рос. Сказка для детей, незавершена поема, опубліковано в 1842)

Вірші

Портрет Доріана Грея. Оскар Уайльд (скорочено)

Видатний художник Безіл Холвард зустрічає Доріана Грея в лондонському маєтку своєї тітки леді Брендон. Доріан - добре вихований, заможний та неймовірно вродливий юнак, одразу захоплює творчу уяву Безіла. Художник просить його позувати для кількох портретів, де зображає юнака грецьким героєм чи міфічним персонажем. Роман починається з того, як художник закінчує свій перший портрет Доріана такого, яким він є у справжньому житті, але, як сам Безіл зізнається своєму другові лорду Генрі Воттону, портрет його розчаровує, бо він видає занадто багато його почуттів до хлопця. Лорд Генрі, відомий дотепник, любить шокувати своїх друзів своїм прославлянням юності, краси та егоїстичної гонитви за насолодою. Він не погоджується з Безілом та стверджує, що цей портрет - шедевр. До студії приходить Доріан, і Безіл неохоче представляє його лордові Генрі. Художник побоюється, що лорд матиме руйнівний вплив на вразливого молодого Доріана.

Страх Безіла не безпідставний. Вже до кінця своєї першої бесіди лорд Генрі засмучує Доріана своєю промовою про минучий характер краси та молодості. Стурбований тим, що ці найбільш вразливі його властивості згасають з кожним днем, Доріан проклинає свій портрет. Хлопець вважає, що одного дня картина нагадуватиме йому про ту красу, яку він втратив. В розпачі Доріан обіцяє пожертвувати своєю душею за те, щоб портрет забрав від нього тягар віку і ганьби, а сам юнак міг вічно залишатися молодим. Після цього лорд Генрі заявляє, що хоче забрати собі портрет, але Безіл відмовляє йому, бо картина належить Доріанові.

Айвенго (скорочено)

Для Англії настали темні часи. Змінилося чотири покоління після завоювання острова норманами. Напруга між саксонцями та норманами досягла найвищої точки - кожен народ відмовляються спілкуватися мовою іншого. Король Річард піймали та ув'язнили в Австрії, коли він повертався додому із хрестового походу. Його корисливий брат, принц Джон, зайняв престол, і під його правлінням норманська шляхта почала зловживати своїми повноваженнями. Вони повідбирали землю у саксонців, а саксонських землевласників перетворили на кріпаків. Це розлютило саксонську шляхту, зокрема й запального Седрика Ротервудського. Седрик керуючись саксонськими звичаями, позбавляє спадку свого сина Айвенго за те, що той пішов за королем Річардом на війну. Крім цього, Айвенго закоханий у підопічну Седрика Ровену, яку Седрик має намір видати заміж за Ательстана, нащадка саксонського короля. Седрик плекає надію, що цей союз відродить королівський рід саксонців.

Потай від свого батька Айвенго повертається до Англії, вбраний як пілігрим. Потім приховуючись за образом Лицаря, Позбавленого Спадку, він бере участь у великому турнірі в Ешбі. З допомогою таємничого Чорного лицаря він долає свого найбільшого ворога, темплієра Бріяна де Буа-Гілбера, та перемагає у турнірі. Він проголошує Ровену королевою любові та краси та викриває публіці, ким він є насправді. Важко поранений, Айвенго падає на турнірному полі. Тим часом, принц Джон почув плітки, що Річард звільнився із австрійської в'язниці. Він та його радники Вальдемар Фітцурс, Моріс де Брасі та Реджинальд Фрон де Беф починають планувати, як завадити Річарду повернути собі англійський престол.

Арфами, арфами. Павло Тичина

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...

Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...

1914

За Сибіром сонце сходить

За Сибіром сонце сходить, хлопці, не зівайте:
Ви на мене, Кармалюка, всю надію майте!
Повернувся я з Сибіру, та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах, а все ж не на волі.

Маю жінку, маю діти, та я їх не бачу...
Як згадаю про їх долю – сам гірко заплачу!
Куди піду, подивлюся,– скрізь багач панує,
У розкошах превеликих і днює й ночує.

Убогому, нещасному – тяжкая робота,
А ще гіршая неправда – вічная скорбота!
Зібрав собі славних хлопців. Що ж кому до того?
Засідаєм при дорозі ждать подорожнього.

Чи хто іде, чи хто їде, так час нудно ждати,
Що не маю пристанища, ані свої хати.
Асесори, ісправники за мною ганяють,
Більше ж вони людей вбили, як я гріхів маю!

Зовуть мене розбійником, що людей вбиваю,–
Я багатих убиваю, бідних награждаю.
З багатого хоч я візьму, убогому даю;
А так гроші розділивши, гріха я не маю.

Чи не той то хміль

Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой той то Хмельницький,
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
«Не пий, Хмельницький, дуже
Золотої Води, —
Їде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди».
«А я ляхів не боюся
І гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю,
Іще й орду татарськую
За собой веду, —
А все тото, вражі ляхи,
На вашу біду».
Ой втікали вражі ляхи —
Погубили шуби...
Гей, не один лях лежить
Вищеривши зуби!
Становили собі ляхи
Дубовії хати, —
Ой прийдеться вже ляшенькам
В Польщу утікати.
Утікали вражі ляхи,
Де якії повки, —
Їли ляхів собаки
І сірії вовки.
Гей, там поле,
А на полі цвіти —
Не по однім ляшку
Заплакали діти.
Гей, там річка,
Через річку глиця —
Не по однім ляшку
Зосталась вдовиця...

Максим, козак Залізняк

Максим, козак Залізняк,
Козак з Запорожжя,
Як виїхав на Вкраїну,
Як повная рожа.

Зібрав війська сорок тисяч
В місті Жаботині;
Обступили город Умань
У одній годині.

Обступили город Умань,
Поробили шанці.
Як вдарили з семи гармат
У середу вранці!

Як вдарили з семи гармат
Усереду вранці –
Накидали воріженьків
Повнісінькі шанці!

Отак козак Залізняк
За родину бився;
І за теє вічной слави
В внуках заручився!

Ой Морозе, Морозенку

Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!

Ой не так же Україна,
Як те горде військо.
Заплакала Морозиха,
Ідучи на місто.

"Ой не плач же, Морозихо,
Не плач, не журися;
Піди з нами, козаками,
Мед-вина напийся!"

"Чогось мені, козаченьки,
Мед-вино не п’ється:
Десь мій син Морозенко
З татарами б’ється!"

Із-за гори, із-за кручі
Удале військо виступає,
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.

Та схилив же голівоньку
Сиву коню аж на гриву,
Та й розпустив чорні кудрі
Сиву коню до копитів.

То ж не грім в степу горгоче,
То ж не хмара світ закрила –
То ж татар велика сила
Козаченьків обступила.

Бились зранку козаченьки
До ночі глухої,
Козаків лягло чимало,
А татар – утроє.

Ні один козак не здався
Живим у неволю:
Полягли всі,
Не вернувся ні один додому.

Не вернувся й Морозенко,
Голова завзята,–
Замучили молодого
Вороги прокляті!

Вони ж його не стріляли
Й на четі не рубали;
Тільки з його молодого
Живцем серце виривали.

Взяли його, поставили
На Савур-могилу:
"Дивись тепер, Морозенку,
На свою Вкраїну!"

Та ой як крикнув же та козак Сірко

Та ой як крикнув же та козак Сірко
Та ой на своїх же, гей, козаченьків:
«Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,
Та збирайтеся до хана в гості!
Та сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,
Та збирайтеся до хана в гості!»

Та туман поле покриває,
Гей, та Сірко з Січі виїжджає,
А ми думали, а ми думали,
Що орел із Січі вилітає.
А ми думали, а ми думали,
Що орел із Січі вилітає.

Гей, то військо, славне запорізьке,
Та на Кримський шлях із Січі виїжджало,
А ми думали, а ми думали,
Що орли по степу літали.
А ми думали, а ми думали,
Що орли по степу літали.

А ж то Сірко, та козак же Сірко,
Та на конику він виїжджає,
А ми думали, а ми думали,
Що орел по степу літає.
А ми думали, а ми думали,
Що орел по степу літає.

А ж то військо та славне запорізьке
Та на вороних конях в степу виграває,
А ми думали, а ми думали,
Що то місяць в степу зіходжає.
А ми думали, а ми думали,
Що то місяць в степу зіходжає.

А ж то козак Сірко, та козак же Сірко
На битому шляху та татар оступає,
А ми думали, а ми думали,
Що орел по степу літає.
А ми думали, а ми думали,
Що орел по степу літає.

Зажурилась Україна

Зажурилась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти,
Котрі молодії —
У полон забрато;
Як заняли, то й погнали
До пана до хана.
Годі тобі, пане-брате,
Ґринджоли малювати,
Бери шаблю гостру, довгу
Та йди воювати!
Ой ти станеш на воротях,
А я в закаулку,
Дамо тому стиха лиха
Та вражому турку!
Ой ти станеш з шабелькою,
А я з кулаками,
Ой щоб слава не пропала
Проміж козаками.
Ой козак до ружини,
Бурлака до дрюка:
Оце ж тобі, вражий турчин,
З душею розлука!

Чарлз Діккенс. Творчість

Романи

Посмертні записки Піквікського клубу (1836–1837)
Пригоди Олівера Твіста (1837–1839)

( читати скорочено )

Пригоди Ніколаса Ніклбі (1838–1839)
Крамниця старожитностей (1840–1841)
Барнабі Радж (1841)
Різдвяна пісня в прозі, або різдвяне оповідання з привидами (1843)
Мартін Чезлвіт (1843-1844)
Дзвони (1844)
Цвіркун за вогнищем (1845)
Битва життя (1846)
Домбі й син (1846–1848)
Одержимий та угода з привидом (1848)
Девід Коперфільд (1849–1850)
Холодний дім (1852–1853)
Важкі часи (1854)
Крихітка Дорріт (1855–1857)
Повість про два міста (1859)
Великі сподівання (1860–1861)
Наш спільний друг (1864–1865)
Таємниця Едвіна Друда (1870)

Оповідання

"Ліхтарник" (1838)
"Рептилії з каналізації" (1841)
"Сон дитини про зірку" (1850)
"Вбивця капітана" (1850)

Червоне і чорне. Стендаль (скорочено)

Пан де Реналь, мер провінційного містечка Вер'єр, наймає Жульєна Сореля гувернантом для своїх дітей. Жульєн єдиний син теслі, який мріє повторити шлях свого героя Наполеона. Однак в ті часи, в які довелося жити Жульєну, чоловіки здобувають силу у церкві, а не в армії. Жулєн збирається стати священиком, але тим не менше вирішує звабити дружину мера, пані де Реналь, вважаючи це своїм обов'язком. Вони стають коханцями, але Вально, політичний суперник мера, взнає про цей роман та починає розповсюджувати плітки. Пан де Реналь глибоко збентежений цією ситуацією, але дружина переконує його, що плітки неправдиві. Пан Шелан, місцевий священик та наставник Жульєна, відсилає його до семінарії у Безансоні, щоб уникнути подальношо скандалу.

Ректор семінарії, абат Пірар симпатизує Жульєну та заохочує його стати чудовим священиком. Жульєн вирізняється поміж інших семінаристів своїми блискучими успіхами у навчанні, але насправді юнак має на думці лише багатство та високий суспільний статус. Інші священики семінарії не здогадуються про це лицемірство Жульєна та заздрять йому. Абат Пірар обурений тим, що церква втручається у політичні справи держави та відмовляється від посади ректора. Його благодійник, маркіз де Ла-моль хоче, щоб Пірар став його особистим секретарем у Парижі, але Пірар каже йому натомість найняти Жульєна.

Жульєн потрапляє у вищий світ Парижа, до якого відчуває водночас захват та огиду. Він намагається знайти собі місце серед знаті, але вони поводяться з ним як із підлеглим. Однак донька маркіза Матільда закохується у Жульєна і вони стають коханцями. Коли Матільда вагітніє та розповідає про свій роман маркізу, він розлючений, але все-таки погоджується на її шлюб з Жульєном, і навіть допомагає хлопцеві піднятися по соціальній драбині, для чого добивається для нього місця поручником у гусарському полку. Жульєну нарешті вдається здійснити свою мрію - він тепер аристократ. Але щастя його триває не довго. Пані де Реналь надсилає маркізу листа, в якому розкриває Жульєна як бабія, який переймається тільки своєю кар'єрою. Маркіз забороняє Матільді виходити заміж за Жульєна. Розлючений Жульєн повертається до Вер'єра та намагається застрілити пані де Реналь. Вона виживає, але Жульєна ув'язнюють та засуджують до смертної кари. Пані де Реналь пробачає Жульєна і помирає через три дні після його страти.

Прототип

Прототип персонажа в літературі чи мистецтві — це конкретна особа, яку використали як модель для образу персонажа. В основі персонажа використані певні риси характеру або події із життя оригіналу.

Приклади прототипів у художній літературі

Аліса Лідделл - прототип Аліси з книги Льюїса Керрола "Аліса в країні чудес". Чарльз Доджсон (писав під псевдонімом Льюїс Керрол) потоваришував з дітьми сімейства Лідделл та проводив з ними багато часу, влаштовуючи пікніки чи поїздки на човні. Він вигадував для них різні історії і одного разу на прохання Аліси почав розповідати про дивовижні пригоди дівчинки Аліси, яка стрибнула за кроликом у кролячу нору. Алісі настільки сподобалася історія, що вона попросила містера Доджсона її записати. Згодом доповнена та відредагована казка була опублікована під назвою "Аліса у країні чудес".

Джон Нетлшип - прототип професора Северуса Снейпа з серії книг про Гаррі Поттера Дж. К. Роулінг. Містер Нетлшип був вчителем хімії у школі Вайдін, де навчалася майбутня письменниця.

Ед Ґейн- цей серійний вбивця-маньяк став прототипом для багатьох літературних психопатів: Норман Бейтс ("Психоз", Роберт Блох), Буфало Біл ("Мовчання ягнят", Том Гарріс).

Роберт де Монтеск'ю - французький письменник, колекціонер, меценат, став прототипом барона Шарлюся у всесвітньо відомому романі Марселя Пруста "У пошуках утраченого часу".

Юрій Єжи Володийовський - полонізований український шляхтич, військовий командувач, став прототипом Міхала Володийовського, головного персонажа трилогії Генрика Сенскевича ("Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володийовський").

Олівер Твіст. Чарлз Діккенс (скорочено)

Олівер Твіст народився в робітному домі в Англії 1830-их років. Його мати, чиє ім'я нам невідоме, потрапляє до дому з вулиці та помирає невдовзі після народження Олівера. Перші 9 років свого життя хлопчик проводить у сиротинці, після чого його посилають до робітного дому для дорослих. Інші хлопчаки примушують Олівера попросити іще каші під час обіду, що настільки розлючує наглядача, що він пропонує п'ять фунтів тому, хто забере хлопця із робітного дому. Олівера хочуть віддати в учні до жорстокого сажотруса, але натомість його бере до себе парафіяльний трунар містер Сауербері. Коли інший учень трунаря, Ной Клейпол, зневажливо говорить про матір Олівера, хлопчик нападає на нього, чим накликає на себе лють Сауербері. В розпачі Олівер втікає на світанку та вирушає до Лондона.

Дактиль

Дактиль (від гр. δάκτυλος, dáktylos та лат. dactylus - палець) - у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа, в якій наголошується перший склад. Така назва виникла з асоціації із фалангами пальців (довга-коротка-коротка). Перше відоме вживання слова для позначення стопи у віршуванні датується XIV століттям.

О земле втрачена, явися. Василь Стус

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?

Мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,

де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило? -
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

"Як добре те, що смерті не боюсь я..." Василь Стус

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Всякому місту - звичай і права. Григорій Сковорода

Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур,
Всяхому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,—
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...

De Libertate. Григорій Сковорода

* (лат.) про свободу

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Чекаючи на Ґодо. Семюел Беккет (скорочено)

Двоє чоловіків, Володимир та Естраґон, зустрічаються поблизу дерева. Вони балакають на різні теми та з'ясовують, що обидва чекають тут на чоловіка на ім'я Ґодо. Поки вони чекають, заходять іще двоє чоловіків. Поззо йде на ринок, щоб продати там свого раба Лакі. Він зупиняється на хвильку, щоб поговорити з Володимиром та Естраґоном. Лакі розважає їх танцями та роздумами, після чого Поззо та Лакі йдуть геть.

Після того, як йдуть Поззо та Лакі, з'являється хлопець, який каже Володимиру, що його прислав Ґодо. Він каже Володимиру, що Ґодо сьогодні не прийде, але він неодмінно з'явиться завтра. Володимир іще трохи розпитує хлопця про Ґодо, після чого той іде. Володимир та Естраґон вирішують, що треба теж іти, але залишаються стояти нерухомо, і в цей час опускаються завіси.

Наступної ночі Володимир та Естраґон знову зустрічаються біля дерева й чекають на Ґодо. Лакі та Поззо знову приходять, але цього разу Поззо сліпий, а Лакі німий. Поззо не пам'ятає того, як вже зустрічав тут двох чоловіків минулої ночі. Вони йдуть далі, але Володимир та Естраґон продовжують чекати.

Невдовзі після цього приходить хлопець і знову каже Володимиру, що Ґодо сьогодні не прийде. Він наполягає на тому, що не говорив із Володимиром учора. Хлопець йде, Естраґон та Володимир вирішують розійтися, але знову стоять незворушно, поки опускається завіса, на чому й закінчується п'єса.

Оноре де Бальзак. Творчість

Віршована драма
Кромвель (фр. Cromwell, 1819)

Незавершені твори
Корсар (фр. Le Corsaire, опера)
Sténie
Falthurne
Corsino

Опубліковано під псевдонімом
під псевдонімом "Lord R'Hoone", в співавторстві
Спадкоємиця Біраг (фр. L'Héritière de Birague, 1822)
Жан-Луї (фр. Jean-Louis, 1822)

під псевдонімом "Horace de Saint-Aubin"
Клотільда де Лузіньян (фр. Clotilde de Lusignan, 1822)
Le Centenaire (1822)
Вікарій Ардени (фр. Le Vicaire des Ardennes, 1822)
La Dernière Fée (1823)
Annette et le Criminal (Argow le Pirate) (1824)
Wann-Chlore (1826)

Опубліковано анонімно
Du Droit d'aînesse (1824)
Неупереджена історія єзуїтів (фр. Histoire impartiale des Jésuites, 1824)
Кодекс чесних людей (фр. Code des gens honnêtes, 1826)

Вибрані твори з "Людської комедії"
Шуани (фр. Les Chouans, 1829)
Сарацинка (фр. Sarrasine, 1830)
Шагренева шкіра (фр. La Peau de chagrin, 1831)
Невідомий шедевр (фр. Le Chef-d'œuvre inconnu, 1831)
Полковник Шабер (фр. Le Colonel Chabert, 1832)
Турський священик (фр. Le Curé de Tours, 1832)
Дівчина з золотими очима (фр. La Fille aux yeux d'or, 1833)
Євгенія Гранде (фр. Eugénie Grandet, 1833)
Шлюбний контракт (фр. Le Contrat de mariage, 1835)
Батько Горіо (фр. Le Père Goriot, 1835)
Лілея долини (фр. Le Lys dans la vallée, 1835)
La Rabouilleuse (1842)
Урсула Міруе (фр. Ursule Mirouët, 1842)
Тридцятирічна жінка (фр. La Femme de trente ans, 1829-1842)
Втрачені ілюзії (фр. Illusions perdues, I, 1837; II, 1839; III, 1843)
Кузина Бетта (фр. La Cousine Bette, 1846)
Кузен Понс (фр. Le Cousin Pons, 1847)
Розкоші і злидні куртизанок (фр. Splendeurs et misères des courtisanes, 1847)

П'єси
Школа домогосподарства (фр. L'École des ménages, 1839)
Вотрен (фр. Vautrin, 1839)
Надії Кіноли (фр. Les Ressources de Quinola, 1842)
Памела Жиро (фр. Paméla Giraud, 1842)
Мачуха (фр. La Marâtre, 1848)
Ділок (фр. Mercadet ou le faiseur, 1848)

Оповідання
Гумористичні оповідання (фр. Contes drolatiques, 1832–37)
La Grande Bretèche
An Episode of terror

Анекдот

Анекдот - це коротка дотепна правдива історія, оповідання про випадок із побутового життя з несподіваним кумедним закінченням.

Слово "анекдот" походить від грецького anekdota, що означає "не опубліковане". Спершу слово використовувалося в значенні "таємний чи особистий випадок" - розповіді, які не годилися для того, щоб їх друкувати. Зараз можна зустріти також вживання слова для опису чогось неправдоподібного (напр. анекдотична ситуація). Але найчастіше анекдотом називається "смішна історія про щось, що трапилося насправді".

Стилет чи стилос? Євген Маланюк

Стилет  чи  стилос?  —  не  збагнув.  Двояко
Вагаються  трагічні  терези.
Не  кинувши  у  глиб  надійний  якор,
Пливу  й  пливу  повз  береги  краси.

Там  дивний  ліс  зітхає  ароматом
І  весь  дзвенить  од  гімнів  п’яних  птиць,
Співа  трава,  ніким  ще  не  зім’ята,
І  вабить  сном  солодких  таємниць,

Там  зачарують  гіпнотичні  кобри
Під  пестощі  золототілих  дів…
А  тут  —  жаха  набряклий  вітром  обрій:
Привабить,  зрадить,  і  віддасть  воді.

Та  тільки  тут  веселий  галас  бою  —
Розгоном  бур  і  божевіллям  хвиль.
Безмежжя!  Зачарований  тобою,
Пливу  в  тебе!  В  твій  п’яний  синій  хміль!

30.08.1924

Орфей, Еврідіка, Гермес. Райнер Марія Рільке

Була це душ копальня дивовижна,-
у ній, як жили тихих срібних руд,
тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням
струміла кров, що до людей пливла;
тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
Там були
урвисті скелі, і ліси безлюдні,
і зведені над пусткою мости,
і той сліпий, великий, сірий став,
що над своїм глибоким дном повиснув,
як небо дощове над краєвидом.
І поміж піль, полога і сумирна,
виднілася бліда стяга? дороги,
простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони:

Попереду ішов стрункий мужчина
в киреї голубій; він нетерпляче
і мовчазливо в далечінь вдивлявся,
і крок його жадібно жер дорогу
великими шматками; в нього руки
звисали з-під киреї тяжко й хмурно,
немов забули вже про легкість ліри,
яка отак була вросла в лівицю,
як віть троянди у гілки оливи.
Чуття у ньому начебто двоїлись,
бо мчався зір, неначе пес, вперед,
вертався, і спинявся, і чекав
на повороті ближчому дороги,-
а нюх і слух позаду залишались.
Йому здавалось іноді, що він
вчуває кроки кожного з двох інших,
які за ним узвозом вгору йшли.
Проте це тільки крок його лунав
і вітер ззаду торгав за кирею.
Та він собі казав: "Вони ідуть",
казав це гучно й до луни вслухався.
Вони ідуть, але страшенно тихо
обоє ходять. От якби посмів
він обернутись (але обертатись
було йому заказано при ділі,
яке він майже довершив),- тоді
побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх
дорожній шлик над світлими очима,
вперед простерта палиця струнка,
маленькі крила, що об ступні б'ють,
і звірена його руці - вона.
Така кохана,- то її ця ліра
оплакала за плакальниць усіх,
аж світ на плач суцільний обернувся,
де знову все було: і ліс, і діл,
і шлях, і поле, і ріка, і звір;
але й в плачливому отому світі
так само, як над іншою землею,
і сонце йшло, й зоріло тихе небо,
плачливе небо в скривлених зірках,-
така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,
хоч довгий саван заважає йти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії,
не думала й про мужа, що простує
попереду, не думала й про шлях,
що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям
наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
вона ввібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканній
вона вже існувала; стать її
була, немов надвечір юна квітка,
і так одвикли від звичаїв шлюбних
у неї руки, що й самого бога
безкрайно лагідний напутній дотик
її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже - не та білява жінка,
оспівана колись в піснях поета,
вона уже - не пахощі й не острів
широкої постелі, бо уже
вона не власність жодного мужчини.

Її розв'язано, мов довгі коси,
і віддано, мов пробуялу зливу,
й поділено, немов запас стокротний.

Вона - вже корінь,
і коли нараз
її спинив і з розпачем промовив
до неї бог: "А він таки оглянувсь",-
безтямно й тихо запитала: "Хто?"

А там здаля, при виході у світло,
стояв хтось темний, що його обличчя
не розпізнати. Він стояв і бачив,
як на стезі дороги польової
печальнозорий бог і посланець
безмовно обернувся, щоб іти
за постаттю, яка назад верталась,
хоч довгий саван заважав іти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.

1904

Перекладач: Микола Бажан

Весно, весно, без меж і без краю... Олександр Блок

Весно, весно, без меж і без краю,-
Владо мрій, що без краю зроста!
О життя! Пізнаю і приймаю!
Шлю привіт тобі дзвоном щита!

Вас приймаю, недолі погрози,
Ласко долі, - вітання й тобі!
В зачарованім царстві, де сльози,
В тайні сміху - не місце ганьбі!

Вас, безсонні за спірками ночі
І світання в фіранках вікна,-
Все приймаю, аби тільки очі
Дратувала, сп'яніла весна!

Сіл пустельні приймаю оселі,
Зруби міст, весь їх морок і бруд,
Піднебесні простори веселі
І пекельний невільницький труд!

Ось, розвіявши в вітрі шаленім
Коси-змії, ти мчиш, ніби птах,
З нерозгаданим божим іменням
На затиснутих зимних устах.

В цім спітканні ворожім не кволий,
Я ніколи не кину щита...
Ти плечей не відкриєш ніколи...
Влада мрії над еами зроста!..

І дивлюсь, ворожнечу зміряю,
Все - ненависть, прокльони, любов;
За тортури й погибель - я знаю -
Все приймаю!.. І знову! І знов!

"Чого являєшся мені у сні?.." Іван Франко

Чого  являєшся  мені
У  сні?
Чого  звертаєш  ти  до  мене
Чудові  очі  ті  ясні,
Сумні,
Немов  криниці  дно  студене?
Чому  уста  твої  німі?
Який  докір,  яке  страждання,
Яке  несповнене  бажання
На  них,  мов  зарево  червоне,
Займається  і  знову  тоне
У  тьмі?

Чого  являєшся  мені
У  сні?
В  житті  ти  мною  згордувала,
Моє  ти  серце  надірвала,
Із  нього  визвала  одні
Оті  ридання  голосні  —
Пісні.
В  житті  мене  ти  й  знать  не  знаєш,
Ідеш  по  вулиці  —  минаєш,
Вклонюся  —  навіть  не  зирнеш
І  головою  не  кивнеш,
Хоч  знаєш,  знаєш,  добре  знаєш,
Як  я  люблю  тебе  без  тями,
Як  мучусь  довгими  ночами
І  як  літа  вже  за  літами
Свій  біль,  свій  жаль,  свої  пісні
У  серці  здавлюю  на  дні.

О  ні!
Являйся,  зіронько,  мені!
Хоч  в  сні!
В  житті  мені  весь  вік  тужити  —
Не  жити.
Так  най  те  серце,  що  в  турботі,
Неначе  перла  у  болоті,
Марніє,  в'яне,  засиха,  —
Хоч  в  сні  на  вид  твій  оживає,
Хоч  в  жалощах  живіше  грає,
По-людськи  вільно  віддиха,
І  того  дива  золотого
Зазнає,  щастя  молодого,
Бажаного,  страшного  того
Гріха!