Маруся Чурай. Дума про Марусю Богуславку

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная.
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?»

Маруся Чурай. Засвіт встали козаченьки

Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,
Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.

Не плач, не плач, Марусенько,
Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.

Стоїть місяць над горою,
Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку
Сльозно проводжає.

Маруся Чурай. Віють вітри, віють буйні

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльози не ллються.

Трачу літа в лютім горі
І кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша,
Як нишком поплачу.

Не поправлять сльози щастя,
Серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок,
По смерті не забуде…

Анна Ахматова. Довкола жовтий вечір ліг

Широк и желт вечерний свет,
Нежна апрельская прохлада.
Ты опоздал на много лет,
Но все-таки тебе я рада.

Сюда ко мне поближе сядь,
Гляди веселыми глазами:
Вот эта синяя тетрадь -
С моими детскими стихами.

Прости, что я жила скорбя
И солнцу радовалась мало.
Прости, прости, что за тебя
Я слишком многих принимала.

Олександр Пушкін. До А.П. Керн

Я мить чудову пам'ятаю,
Коли мені з'явилась ти,
Як осяйне видіння раю,
Як чистий геній красоти.

В сумній холодній безнадії,
В людській тривожній метушні
Звучав твій голос, наче мрії,
У снах з'являлась ти мені.

Йшли роки. Мрії чарівничі
Розвіяв вітер часу злий,
І я забув твоє обличчя,
Твій стан і голос ніжний твій.

У глушині важкій вигнання
Минали дні мого життя
Без божества і без кохання,
Без сліз, натхнення, без чуття.

Та знов душею воскресаю,
Моїм очам з'явилась ти,
Як осяйне видіння раю,
Як чистий геній красоти.

І серце б'ється знов огнисто,
В моїй душі воскресли знов
І божество, й натхнення чисте,
Й життя, і сльози, і любов.

Перекладач: В. Сосюра

Олександр Пушкін. До моря

Прощай, стихіє в вольній силі!
Останній раз тепер мені
Ти котиш півпрозорі хвилі,
Красою сяєш в далині.

Мов друга журні нарікання,
Мов клич його в прощальний час,
Твій дружній шум серед світання
Почув я тут в останній раз.

Душі моєї світла мріє!
Як часто берегом твоїм
Я тут ходив, носив надії
У серці тихім і сумнім.

Як я любив твої припливи,
Глухий твій шум, безодні глас,
І тишину в вечірній час,
І хвиль свавільних переливи!

Покірний парус на човні
Пливе, незайманий тобою,
У тихі ночі, в світлі дні.
Та враз ти зводишся з прибою,
І кораблі лежать на дні.

Хотів навіки я лишити
Докучні, сірі береги,
З тобою дихати і жити
І на хребтах твоїх носити
Жар поетичної снаги.

Ти ждало, кликало... Надію
Несла в журбі душа моя:
Хоч я любив тебе, як мрію,
Та на землі лишився я...

Навіщо жаль? Куди б я нині
Не йшов у ці тривожні дні,
Одне ім'я в твоїй пустині
На душу проситься мені.

На скелі є гробниця в славі,
Де взяв його холодний сон:
Там спогадання величаві,
Як загасав Наполеон.

Спочив у муці він шаленій,
І вслід за ним, як бурі шум,
Від нас відходить інший геній,
Володар інший наших дум.

Його оплакала свобода,
Віддав він світу свій вінець.
Шуми, клекоче хай негода:
Він був, о море, твій співець!

Твій образ вольний і широкий
Кипів у нім, як дух борні,
Він був, як ти, хмурний, глибокий,
Страшний в своїй самотині.

І світ спустів... Мені-бо всує
Куди б не виніс океан, -
Одна судьба в людей існує, -
Бо де добро - то там вартує
Чи то освіта, чи тиран.

Прощай же, море! Не забуду
Твою красу, твої дари,
І довго, довго чути буду
Твій шум у тихі вечори.

В ліси, в поля, в піски сипучі,
Тобою повний, понесу
Твої затоки й сині кручі,
І сонце, й тінь, і хвиль красу.

Арфами, арфами. Павло Тичина

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...

Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...

1914

О земле втрачена, явися. Василь Стус

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?

Мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,

де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило? -
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

"Як добре те, що смерті не боюсь я..." Василь Стус

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Всякому місту - звичай і права. Григорій Сковорода

Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур,
Всяхому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,—
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...

De Libertate. Григорій Сковорода

* (лат.) про свободу

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Стилет чи стилос? Євген Маланюк

Стилет  чи  стилос?  —  не  збагнув.  Двояко
Вагаються  трагічні  терези.
Не  кинувши  у  глиб  надійний  якор,
Пливу  й  пливу  повз  береги  краси.

Там  дивний  ліс  зітхає  ароматом
І  весь  дзвенить  од  гімнів  п’яних  птиць,
Співа  трава,  ніким  ще  не  зім’ята,
І  вабить  сном  солодких  таємниць,

Там  зачарують  гіпнотичні  кобри
Під  пестощі  золототілих  дів…
А  тут  —  жаха  набряклий  вітром  обрій:
Привабить,  зрадить,  і  віддасть  воді.

Та  тільки  тут  веселий  галас  бою  —
Розгоном  бур  і  божевіллям  хвиль.
Безмежжя!  Зачарований  тобою,
Пливу  в  тебе!  В  твій  п’яний  синій  хміль!

30.08.1924

Орфей, Еврідіка, Гермес. Райнер Марія Рільке

Була це душ копальня дивовижна,-
у ній, як жили тихих срібних руд,
тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням
струміла кров, що до людей пливла;
тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
Там були
урвисті скелі, і ліси безлюдні,
і зведені над пусткою мости,
і той сліпий, великий, сірий став,
що над своїм глибоким дном повиснув,
як небо дощове над краєвидом.
І поміж піль, полога і сумирна,
виднілася бліда стяга? дороги,
простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони:

Попереду ішов стрункий мужчина
в киреї голубій; він нетерпляче
і мовчазливо в далечінь вдивлявся,
і крок його жадібно жер дорогу
великими шматками; в нього руки
звисали з-під киреї тяжко й хмурно,
немов забули вже про легкість ліри,
яка отак була вросла в лівицю,
як віть троянди у гілки оливи.
Чуття у ньому начебто двоїлись,
бо мчався зір, неначе пес, вперед,
вертався, і спинявся, і чекав
на повороті ближчому дороги,-
а нюх і слух позаду залишались.
Йому здавалось іноді, що він
вчуває кроки кожного з двох інших,
які за ним узвозом вгору йшли.
Проте це тільки крок його лунав
і вітер ззаду торгав за кирею.
Та він собі казав: "Вони ідуть",
казав це гучно й до луни вслухався.
Вони ідуть, але страшенно тихо
обоє ходять. От якби посмів
він обернутись (але обертатись
було йому заказано при ділі,
яке він майже довершив),- тоді
побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх
дорожній шлик над світлими очима,
вперед простерта палиця струнка,
маленькі крила, що об ступні б'ють,
і звірена його руці - вона.
Така кохана,- то її ця ліра
оплакала за плакальниць усіх,
аж світ на плач суцільний обернувся,
де знову все було: і ліс, і діл,
і шлях, і поле, і ріка, і звір;
але й в плачливому отому світі
так само, як над іншою землею,
і сонце йшло, й зоріло тихе небо,
плачливе небо в скривлених зірках,-
така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,
хоч довгий саван заважає йти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії,
не думала й про мужа, що простує
попереду, не думала й про шлях,
що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям
наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
вона ввібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканній
вона вже існувала; стать її
була, немов надвечір юна квітка,
і так одвикли від звичаїв шлюбних
у неї руки, що й самого бога
безкрайно лагідний напутній дотик
її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже - не та білява жінка,
оспівана колись в піснях поета,
вона уже - не пахощі й не острів
широкої постелі, бо уже
вона не власність жодного мужчини.

Її розв'язано, мов довгі коси,
і віддано, мов пробуялу зливу,
й поділено, немов запас стокротний.

Вона - вже корінь,
і коли нараз
її спинив і з розпачем промовив
до неї бог: "А він таки оглянувсь",-
безтямно й тихо запитала: "Хто?"

А там здаля, при виході у світло,
стояв хтось темний, що його обличчя
не розпізнати. Він стояв і бачив,
як на стезі дороги польової
печальнозорий бог і посланець
безмовно обернувся, щоб іти
за постаттю, яка назад верталась,
хоч довгий саван заважав іти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.

1904

Перекладач: Микола Бажан

Весно, весно, без меж і без краю... Олександр Блок

Весно, весно, без меж і без краю,-
Владо мрій, що без краю зроста!
О життя! Пізнаю і приймаю!
Шлю привіт тобі дзвоном щита!

Вас приймаю, недолі погрози,
Ласко долі, - вітання й тобі!
В зачарованім царстві, де сльози,
В тайні сміху - не місце ганьбі!

Вас, безсонні за спірками ночі
І світання в фіранках вікна,-
Все приймаю, аби тільки очі
Дратувала, сп'яніла весна!

Сіл пустельні приймаю оселі,
Зруби міст, весь їх морок і бруд,
Піднебесні простори веселі
І пекельний невільницький труд!

Ось, розвіявши в вітрі шаленім
Коси-змії, ти мчиш, ніби птах,
З нерозгаданим божим іменням
На затиснутих зимних устах.

В цім спітканні ворожім не кволий,
Я ніколи не кину щита...
Ти плечей не відкриєш ніколи...
Влада мрії над еами зроста!..

І дивлюсь, ворожнечу зміряю,
Все - ненависть, прокльони, любов;
За тортури й погибель - я знаю -
Все приймаю!.. І знову! І знов!

"Чого являєшся мені у сні?.." Іван Франко

Чого  являєшся  мені
У  сні?
Чого  звертаєш  ти  до  мене
Чудові  очі  ті  ясні,
Сумні,
Немов  криниці  дно  студене?
Чому  уста  твої  німі?
Який  докір,  яке  страждання,
Яке  несповнене  бажання
На  них,  мов  зарево  червоне,
Займається  і  знову  тоне
У  тьмі?

Чого  являєшся  мені
У  сні?
В  житті  ти  мною  згордувала,
Моє  ти  серце  надірвала,
Із  нього  визвала  одні
Оті  ридання  голосні  —
Пісні.
В  житті  мене  ти  й  знать  не  знаєш,
Ідеш  по  вулиці  —  минаєш,
Вклонюся  —  навіть  не  зирнеш
І  головою  не  кивнеш,
Хоч  знаєш,  знаєш,  добре  знаєш,
Як  я  люблю  тебе  без  тями,
Як  мучусь  довгими  ночами
І  як  літа  вже  за  літами
Свій  біль,  свій  жаль,  свої  пісні
У  серці  здавлюю  на  дні.

О  ні!
Являйся,  зіронько,  мені!
Хоч  в  сні!
В  житті  мені  весь  вік  тужити  —
Не  жити.
Так  най  те  серце,  що  в  турботі,
Неначе  перла  у  болоті,
Марніє,  в'яне,  засиха,  —
Хоч  в  сні  на  вид  твій  оживає,
Хоч  в  жалощах  живіше  грає,
По-людськи  вільно  віддиха,
І  того  дива  золотого
Зазнає,  щастя  молодого,
Бажаного,  страшного  того
Гріха!

Інфанта. Микола Вороний

Різьблю  свій  сон...  От  ніби  вчора  ми
Зійшлись,—  і  стріча  та  жива.
На  землю  тканками  прозорими
Лягли  осінні  дерева.

Акордами  проміннострунними
День  хвилював  і  тихо  гас.
Над  килимами  вогнелунними
Венера  кинула  алмаз.

У  завивалі  мрійнотканому
Дрімала  синя  далечинь,—
І  от  на  обрії  туманному
Замиготіла  ваша  тінь.

Дзвінкою  чорною  сильветою
Вона  упала  на  емаль,
А  поза  нею  вуалетою
Стелився  попелястий  жаль.

Ви  йшли,  як  сон,  як  міф  укоханий,
Що  виринає  з  тьми  століть.
Вітали  вас  —  мій  дух  сполоханий,
Рум’яне  сяйво  і  блакить.

Бриніли  в  серці  домінантою
Чуття  побожної  хвали,
Коли  величною  інфантою
Ви  поуз  мене  перейшли.

Ви  усміхнулись  яснозоряно
Холодним  полиском  очей,—
І  я  схилився  упокорено,
Діткнутий  лезом  двох  мечей.

Освячений,  в  солодкій  муці  я
Був  по  той  бік  добра  і  зла...
А  наді  мною  Революція
В  червоній  заграві  пливла.

1907  -  1922

Любіть Україну. Володимир Сосюра

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944

"Молюсь і вірю. Вітер грає..." Максим Рильський

Молюсь  і  вірю.  Вітер  грає
І  п'яно  віє  навкруги,
І  голубів  тремтячі  зграї
Черкають  неба  береги.

І  ти  смієшся,  й  даль  ясніє,
І  серце  б'ється,  як  в  огні,
І  вид  пречистої  надії
Стоїть  у  синій  глибині.

Клянусь  тобі,  веселий  світе,
Клянусь  тобі,  моє  дитя,
Що  буду  жити,  поки  жити
Мені  дозволить  дух  життя!

Ходім!  Шумлять  щасливі  води,
І  грає  вітер  навкруги,
І  голуби  ясної  вроди
Черкають  неба  береги.

Чари ночі. Олександр Олесь

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.

Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани...
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п'яні.

Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.

Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі...
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухі й нечулі…"



Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!"

1904

Страшні слова, коли вони мовчать. Ліна Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.