Дактиль

Дактиль (від гр. δάκτυλος, dáktylos та лат. dactylus - палець) - у силабо-тонічному віршуванні трискладова стопа, в якій наголошується перший склад. Така назва виникла з асоціації із фалангами пальців (довга-коротка-коротка). Перше відоме вживання слова для позначення стопи у віршуванні датується XIV століттям.

О земле втрачена, явися. Василь Стус

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті

і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?

Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?

Мосяжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти — і грішна, і свята,

де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило? -
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?

Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

"Як добре те, що смерті не боюсь я..." Василь Стус

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Всякому місту - звичай і права. Григорій Сковорода

Всякому місту — звичай і права,
Всяка тримає свій ум голова;
Всякому серцю — любов і тепло,
Всякеє горло свій смак віднайшло.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Панські Петро для чинів тре кутки,
Федір-купець обдурити прудкий,
Той зводить дім свій на модний манір,
Інший гендлює, візьми перевір!
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Той безперервно стягає поля,
Сей іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк.
Я ж у полоні нав'язливих дум:
Лише одне непокоїть мій ум.

Ладить юриста на смак свій права,
З диспутів учню тріщить голова,
Тих непокоїть Венерин амур,
Всяхому голову крутить свій дур.
В мене ж турботи тільки одні,
Як з ясним розумом вмерти мені.

Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,—
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь...

De Libertate. Григорій Сковорода

* (лат.) про свободу

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О, якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Чекаючи на Ґодо. Семюел Беккет (скорочено)

Двоє чоловіків, Володимир та Естраґон, зустрічаються поблизу дерева. Вони балакають на різні теми та з'ясовують, що обидва чекають тут на чоловіка на ім'я Ґодо. Поки вони чекають, заходять іще двоє чоловіків. Поззо йде на ринок, щоб продати там свого раба Лакі. Він зупиняється на хвильку, щоб поговорити з Володимиром та Естраґоном. Лакі розважає їх танцями та роздумами, після чого Поззо та Лакі йдуть геть.

Після того, як йдуть Поззо та Лакі, з'являється хлопець, який каже Володимиру, що його прислав Ґодо. Він каже Володимиру, що Ґодо сьогодні не прийде, але він неодмінно з'явиться завтра. Володимир іще трохи розпитує хлопця про Ґодо, після чого той іде. Володимир та Естраґон вирішують, що треба теж іти, але залишаються стояти нерухомо, і в цей час опускаються завіси.

Наступної ночі Володимир та Естраґон знову зустрічаються біля дерева й чекають на Ґодо. Лакі та Поззо знову приходять, але цього разу Поззо сліпий, а Лакі німий. Поззо не пам'ятає того, як вже зустрічав тут двох чоловіків минулої ночі. Вони йдуть далі, але Володимир та Естраґон продовжують чекати.

Невдовзі після цього приходить хлопець і знову каже Володимиру, що Ґодо сьогодні не прийде. Він наполягає на тому, що не говорив із Володимиром учора. Хлопець йде, Естраґон та Володимир вирішують розійтися, але знову стоять незворушно, поки опускається завіса, на чому й закінчується п'єса.