Франц Кафка. Біографія

(3 липня 1883 - 3 червня 1924)

Франц Кафка досліджував боротьбу людини за розуміння й безпеку у своїх новелах "Америка", "Процес" та "Замок".
Народився 3 липня 1883 року у Празі, столиці сучасної Чеської республіки, у єврейській сім'ї середнього класу. Після вивчення права у Празькому університеті він працював страховим агентом й писав вечорами. У 1923 році переїхав до Берліну й зосередився на письменництві, але невдовзі після цього помер від туберкульозу. Його друг Макс Брод опублікував більшість його творів посмертно, зокрема романи "Америка" і "Замок".

Адам Міцкевич. Кримські сонети №10. Байдари

Жену вперед коня, щоб линув, ніби птах; 
Ліси, яри, шпилі біжать назустріч оку, 
Подоба бистрого хвилястого потоку,- 
Сп'яніння прагну я найти у цих дивах. 

Але зморився кінь. Тоді в моїх очах, 
Неначе в дзеркалі, розбитім зненароку, 
У час, коли туман долину вкрив широку, 
Примарою встає той весь казковий шлях. 

Все спить, лиш я не сплю. Вода мене студена 
В обійми прийняла. Ось чорний вал шумить,- 
Його стрічаю я, вперед простяг рамена,- 

I хвиля над чолом розбилась, клекотить... 
Я жду, щоб мисль моя, як човен без причала, 
Збудилась серед вод і в забуття запала.

Адам Міцкевич. Кримські сонети №9. Могили гарему

Мірза до мандрівника 
На стіл аллахові любові перші грона 
Узято тут колись; перлини осяйні 
Із моря ніжності та розкоші - труні 
Були тут віддані, на смерті темне лоно. 

Окрила забуття і часу їх заслона, 
Над ними зносяться тюрбани кам'яні, 
Неначе бунчуки у демонській війні; 
Гяур їх імена тут креслить беззаконно. 

О рози райські! Вам на схилі чистоти 
Під листям сорому судилось одцвісти, 
Не осквернили вас лихі невірні очі. 

Чужинець молодий тепер сюди ступив,- 
Дозволив я йому, прости мене, пророче! - 
З чужинців перший він сльозу отут зронив.

Адам Міцкевич. Кримські сонети №7. Бахчисарай уночі

З мечетей тихо йдуть побожні мусульмани, 
Ізану відголос німіє вдалині, 
I срібний ночі цар пливе в височині, 
Здаля побачивши зорі лице рум'яне. 

В гаремі зорянім світило полум'яне 
Одно по одному засвічує вогні, 
I хмарка лебедем пливе по синизні, 
Вся біла, наче сніг, лямована в багряне. 

Там темний кипарис одкинув довгу тінь, 
Там мінарет стрункий. А ген, лиш оком кинь,- 
Гранітні велетні, немовби до Евліса 

Зійшлись дияволи на раду потайну. 
З них часом блискавка зринає вдалину 
I лине в темряві, як бистрий кінь фариса.

Адам Міцкевич. Кримські сонети №6. Бахчисарай

Великі та німі Гіреїв двір і сад! 
По ганках, що мели покірних баш тюрбани, 
Через потуги трон і любощів дивани 
Літає сарана, повзе холодний гад. 

Повився темний плющ і дикий виноград 
По вікнах, по стіні подобою альтани. 
Руїна - пише тут на мурах гість незнаний, 
Як Валтасарові, на віковічний згад. 

А в залі ще стоїть окраса мармурова: 
Гарему то фонтан. Сльоза його перлова 
Спадає по сльозі і промовля щомить: 

"О де ви, де тепер, любов, могуття й славо, 
Що мали у віках сіяти величаво? 
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить".

Адам Міцкевич. Кримські сонети №5. Вигляд гір із степів Козлова

М а н д р і в н и к 

Там! Чи то звів аллах стіною море льоду, 
Чи трон для ангелів з холодних туч воздвиг? 
Чи диви ряд фортець наставили міцних, 
Щоб каравани зір не пропускать зі сходу? 

Чи Цареград горить на грані небозводу, 
Чи, може, то аллах між темних шат нічних 
Повісив свій ліхтар у небесах німих, 
Щоб мандрівним світам осяяти природу? 

М і р з а 

Там?.. Був я. Там зима. Гортані рік прудких 
I дзьоби ручаїв там п'ють холодну воду. 
Дихнув я - білий сніг пішов із уст моїх. 

Там, де гірські орли не залітали зроду, 
Спить грім в колисці з хмар, повитий у туман. 
Там зірка лиш над мій підносилась тюрбан. 
То Чатирдаг!" 

М а н д р і в н и к 

А-а! 

Адам Міцкевич. Кримські сонети №3. Плавба

Зростає шум, густіш морські снують потвори, 
Драбиною моряк поп'явся, ніби тінь, 
I висне в плетиві ледь зримих павутинь: 
Так огляда павук сильце своє прозоре. 

А вітер - вітер дме! Помчавсь між хвилі-гори 
Свавільний корабель, немов шалений кінь; 
Б'є піняві вали, у хмарну височінь 
Чолом підноситься, крилатий вітер боре. 

I мій буяє дух у розгулі стихій, 
Уява розпина свій парус огняний, 
I лине крик з грудей, піднісшися над прахом, 

До лона корабля припав я, ніби жду, 
Що від зусиль моїх прискорить він ходу... 
Як любо! Знаю я, що значить бути птахом! 

Адам Міцкевич. Кримські сонети №2. Морська тиша

На верховині Тарханкутській 

Ясною стрічкою наш вимпел ледве має, 
I грає лагідно прояснена вода, 
Немов замріяна про щастя молода: 
Прокинеться, зітхне - і знову засинає. 

Неначе прапори, як грізний бій затих, 
Дрімають паруси; мов ланцюгом прикуте, 
Судно гойдається, ладне й собі заснути. 
Зітхнув моряк. В гурті дзвінкий лунає сміх. 

О море! Є поліп, що у хвилини бурі 
На дні ховається, у темряві похмурій, 
А в тишу догори хвилясто вирина. 

О мисле! Спогадів є гідра мовчазна, 
Що спить на дні твоїм під бурями й громами, 
А в супокійну мить все серце пазурами! 

Адам Міцкевич. Кримські сонети

Кримські сонети (пл. Sonety krymskie) – цикл 18 сонетів, в яких описується мандрівка Адама Міцкевича в Крим, опубліковані в 1826 році разом з циклом віршів про кохання (т.зв. Одеські сонети) в одній збірці "Сонети".

Цей цикл також свідчить про зацікавлення Міцкевича Сходом. В той час тема Сходу була дуже популярною серед студентів Вільнюський Університету, багато хто вивчав орієнталістику в Петербурзі. Поет, вимушений перебувати в Росії, оминув Одесу й натомість вирушив у мандрівку, яка виявилася подорожжю до зовсім іншого світу, першим творчим втаємниченням у орієнтальний Схід.

Кримські сонети описують пригоди й культуру Сходу, а також оповідають про розпач поета - пілігрима, вигнанця, який сумує за вітчизною, звідки його насильно вислав ворог. Розповідь зазвичай ведеться від першої особи однини, хоча часом про переживання мандрівника нам розповідає безсторонній оповідач. Він зустрічає мешканця Криму - татарського князя Мірзу, який є уособленням мусульманської релігії, культури, а також татарської і турецької мови.

Адам Міцкевич. Кримські сонети №1. Акерманські степи

Пливу на обшири сухого океану. 
Як човен, мій візок в зеленій гущині 
Минає острови у хвилях запашні, 
Що ними бур'яни підносяться багряно. 

Вже морок падає. Ні шляху, ні кургана... 
Шукаю провідних зірок у вишині. 
Он хмарка блиснула, он золоті вогні: 
То світиться Дністро, то лампа Акермана. 

Спинімось! Тихо як!.. Десь линуть журавлі, 
Що й сокіл би не взрів,- лиш чути, де курличе. 
Чутно й метелика, що тріпається в млі, 

I вужа, що повзе зіллями таємниче... 
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі 
I голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.

Адам Міцкевич. Кримські сонети №11. Алушта вдень

Скидає вже гора туманні з себе шати, 
Намазом ранішнім росистий лан бринить, 
Ліси колишуться і ронять з верховіть, 
Як з чоток дорогих, рубіни і гранати. 

Мов квіти, що дала природа їм літати, 
Знялись метелики веселкою в блакить, 
I діамантами вся далеч майорить; 
Там, далі, сарани потягся рій крилатий. 

Де скеля серед хвиль гранітна вигляда, 
Нуртує й піниться розгнівана вода, 
В ній іскри миготять, як тигрові зіниці. 

То бурі-вісниці для берегів земних, 
Ген - хвилі лагідні у вічній хитавиці, 
Човни і лебеді гойдаються на них. 

Адам Міцкевич. Кримські сонети №8. Гробниця Потоцької

Зїв'яла ти в краю, заквітчанім весною, 
Трояндо молода, бо линули в імлі 
Від тебе юні дні, злотисті мотилі, 
I спогадів черву лишали за собою. 

Чому так світяться громадою ясною 
Зірки, до польської обернені землі? 
Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі, 
Сліди повипікав огненною сльозою? 

О полько! Як і ти, я вмру на чужині. 
Хай приязна рука мене хоч поховає! 
Тут мандрівці ведуть розмови негучні, 

І вчую я слова, що чув у ріднім краї, 
Поет, складаючи тобі на честь пісні, 
Побачить гроб і мій - для мене заспіває. 

Адам Міцкевич. Кримські сонети №4. Буря

Вітрила зірвано, ревіння, шум завії, 
Тривожні голоси і помп зловісний рик, 
Із рук матросових останок линви зник, 
Згасає сонця диск - і гаснуть з ним надії. 

В тріумфі бурянім, серед шумливих стін, 
Що вгору зносяться в безумній круговерті, 
Ступив на корабель жорстокий геній смерті, 
Як воїн, що іде на приступ між руїн. 

Півмертві там лежать; той руки он ламає, 
А той товаришам прощання посилає, 
Той ревно молиться, щоб гибелі втекти. 

Один лиш із гурта - самотній чужаниця - 
Гадає: щастя той у світі міг найти, 
Хто друзів має ще, хто може ще молиться.