Аналіз вірша Анни Ахматової "Дав мені юнь Ти сутужную"

У вірші "Дав мені юнь Ти сутужную" Анна Ахматова звертається до Бога, ніби просячи вибачення за те, що вона нічим не збагачує свою душу, мовби марнуючи своє життя. Вона піддається гріхові гордині, звертаючи увагу на слово кожного дурня, хоча насправді вважає лестощі сміттям. Анна розмірковує про те, що доля приносить славу, розспівуючи їй оди й хвалу, а вона "скупа" не може від цього відмовитися, таким чином іще більше піддаючись впливові чи не найгіршого смертельного гріха. Анна вважає, що не заслуговує бути навіть билинкою в саду Отця, не те, що трояндою.Свою славу вона називає тугою, каже, що це лише ускладнює її життя. Й справді ми часто не замислюємося про те, що публічність та слава є привабливими лише зовні. Однак це важко зрозуміти, поки не опинишся сам в сяйві слави, яка ніби забирає особисте життя, замінюючи його постійним білим шумом від слів кожного дурня, яке не має насправді ніякого значення, але все одно чіпається за душу, від впливу якого закритися дуже важко, щоб іти правильним шляхом і збагачувати свою душу за той короткий виділений нам на Землі час. Як у притчі про талант, закопаний у землю, Анна сумнівається, чи вона примножила свій дар від Бога, чи знайдеться для неї хоча б найменше місце в саду Отця.